Куди
йдуть дорогі нам люди? Чи бачать вони нас, чи згадують? Чи, може, просто
забувають, їм стає нецікавим це наше
суєтне дрібничкове життя? Я втратила дідуся. У вересні. Тепер жовтень. В
жовтні його вже не було. А в вересень я не можу повернутися. Вчора мила груші.
Ці груші росли на дідусевій груші. Він їх бачив. Ті, що виростуть наступного
року, будуть не такими, вони не ростимуть під його поглядами. Дідусь любив це
дерево, воно високе, розлоге, ніби сторожа на подвір’ї, часто поглядав на
нього. Дерево ростиме далі… Я відчуваю себе в поїзді - дідусь вийшов на зупинці, потяг рушив, а я
нічого не можу зробити… Дуже боляче, хіба може цей біль стати іншим? У мене
якесь відучття – нереальності, перед очима чорний хрест, спертий на стіну, синє
віко у сінях. Не може бути такого, що це все – для нього!!! Кажуть – йому було
86, це ж добре… та хіба він був старим? Живий розум, активне життя, повне, не
старече!!! Я не змогла нічого зробити, у мене є сили, чому, чому я не змогла їх
йому віддати?
Вчора
бігла за парою двох літніх людей. Чоловік був одягнений в плащ, як у дідуся, і
ногами ступав схоже. Я їх здалеку побачила, наздогнала і йшла за ними, плакала…
Дивилася на кроки, хотілося зловити щось невловиме, а це щось вислизало,
втікало від мене…
Тільки
тепер закінчилось моє дитинство. Я зрозуміла, що до цього часу могла бути
дитиною, прийшовши в хату, побачити його з газетою, а він скаже: «О, Неня
приїхала!»… З цим «Неня» я знов перетворювалася з дорослої жінки з своїми
перипетіями на дівчинку... Тільки дідусь мене називав так. Неня померла?..
Немає коментарів:
Дописати коментар